Аграрна політика України за роки Незалежності пройшла шість основних етапів розвитку. Про це на своїй сторінці у соцмережі розповів Олег Нів’євський, декан факультету магістерських економічних студій, доцент, засновник Центру досліджень продовольства та землекористування.
1. 1991–1994 рр. — збереження радянської системи. Державні закупівлі, адміністративне регулювання цін та колективні господарства продовжували функціонувати. Формальна реорганізація колгоспів не призвела до реальних змін у структурі виробництва, а гіперінфляція та розрив господарських зв’язків спричинили стрімке падіння виробництва.
2. 1995–1998 рр. — макроекономічна стабілізація без структурних реформ. Держава скоротила бюджетну підтримку аграрного сектору, розпочала розпаювання землі та формально послабила експортні обмеження. Проте колективні підприємства здебільшого працювали по-старому, а адміністративні бар’єри, корупція та слабкий захист контрактів стримували приватні інвестиції.
3. 1999–2000 рр. — рішуча реструктуризація. Землю колективних підприємств розпаювали, а самі підприємства трансформувалися у приватні компанії, кооперативи та фермерські господарства. Майже сім мільйонів українців отримали земельні паї, почав формуватися ринок оренди. Це створило підґрунтя для відновлення виробництва та залучення приватного капіталу.
4. 2001–2013 рр. — зростання, попри значне державне втручання, вступ до СОТ. Україна стрімко нарощувала аграрне виробництво й експорт, проте держава регулярно вдавалася до ручного регулювання. Експортні квоти та мита, мінімальні ціни, проблеми з відшкодуванням ПДВ та втручання державних підприємств створювали невизначеність і призводили до перерозподілу доходів від виробників. Земельний мораторій обмежував інвестиції та доступ до фінансування, тоді як вступ до СОТ у 2008 році став важливим кроком до більш відкритої торгівлі.
5. 2014–2021 рр. — асоціація з ЄС та відновлення реформ. Угода про асоціацію та вільну торгівлю з ЄС стали ключовими зовнішніми орієнтирами аграрної політики. Україна розширила торгівлю з Євросоюзом та почала гармонізувати норми у сферах безпечності харчових продуктів, ветеринарного й фітосанітарного контролю. Водночас державна підтримка залишалася нестабільною і часто була вигіднішою для великих господарств. Головним досягненням стало скасування земельного мораторію та відкриття ринку землі у 2021 році.
6. З 2022 р. — воєнна стійкість, рух до членства в ЄС та зростання ризику ситуативних втручань.
“Цей етап я зроблю навмисне довшим. Повномасштабне російське вторгнення докорінно змінило завдання аграрної політики. Головними пріоритетами стали збереження виробництва, продовольчої безпеки та експорту в умовах окупації, мінування земель, руйнування підприємств і сховищ, дефіциту працівників, перебоїв із постачанням ресурсів та обмеженого доступу до фінансування. Більшість традиційних програм підтримки було скорочено або призупинено, а політика зосередилася на податкових пільгах, пільгових кредитах, грантах, спрощенні регулювання та розмінуванні”, — пише Олег Нів’євський.
Одним із найбільших викликів у 2022 році стала російська блокада морських портів. Чорноморська зернова ініціатива, український морський коридор, Дунайські порти та європейські «Шляхи солідарності» допомогли зберегти експорт, але не змогли повністю замінити дешеві та потужні чорноморські маршрути. Зростання логістичних і страхових витрат зменшило ціни, які отримували українські виробники, і фактично переклало значну частину вартості війни на аграрний сектор.
Проблема особливо гостро проявилася у 2026 році через посилення російських атак на портову інфраструктуру, цивільні судна та український морський коридор. Це знову створило умови, близькі до фактичної блокади, і показало небезпечну залежність України від портів Великої Одеси. Державі потрібна постійна політика торговельної стійкості: розвиток Дунайського маршруту, залізничних і автомобільних переходів, кращі сполучення з портами ЄС, резервні логістичні потужності та дієве страхування воєнних ризиків для суден, вантажів і портової інфраструктури.
Паралельно статус кандидата на вступ до ЄС, отриманий у 2022 році, та відкриття переговорів у 2024 році змінили довгостроковий напрям аграрної політики. Україна має готуватися до Спільної аграрної політики ЄС: створити дієву платіжну агенцію, інтегровані системи адміністрування і контролю, надійні реєстри, механізми ринкового моніторингу, аудиту, фінансового контролю та виконання вимог щодо безпечності харчових продуктів і довкілля. Саме спроможність інституцій, а не лише формальне ухвалення законодавства, може стати головним обмеженням європейської інтеграції.
Після багатьох років відсутності комплексного стратегічного документа уряд нарешті ухвалив Стратегію розвитку сільського господарства та сільських територій до 2030 року. Проте поки що вона залишається переважно декларацією, а не реальним механізмом визначення програм, бюджетів, відповідальних установ і вимірюваних результатів.
Відкриття ринку землі для українських юридичних осіб у 2024 році продовжило земельну реформу. Однак війна, заміновані території, зруйновані активи та слабкі ринки кредитування й страхування суттєво обмежують її потенційний ефект.
Фінансова підтримка аграрного сектору залишається переважно ситуативною. Пільгові кредити, гарантії та гранти допомагають окремим господарствам продовжувати роботу, але Україна досі не має переконливої довгострокової моделі фінансування відновлення й модернізації сільського господарства. Майже немає доказів того, що чинні інструменти системно підвищують продуктивність, стійкість або сприяють структурній трансформації сектору.
Особливою проблемою залишається відсутність системного фокусу на малих фермах і сімейних господарствах. Вони мають значно гірший доступ до кредитів, страхування, грантів, дорадчих послуг, технологій та організованих ринків. Складні адміністративні вимоги й умови державних програм часто фактично надають перевагу великим, формалізованим і краще капіталізованим підприємствам.
Отже, аграрна політика воєнного періоду допомогла сектору вистояти, але залишається фрагментарною, короткостроковою та вразливою до ручного втручання. Далі необхідно перейти від ситуативних рішень до послідовної політики, заснованої на сильних інституціях, суспільних благах, оцінюванні результатів, підтримці малих господарств, диверсифікованій логістиці, страхуванні воєнних ризиків та інтеграції до Спільної аграрної політики ЄС, — підсумував Олег Нів’євський.